Віола Скальоне –

директорка Туринського театру сучасного танцю (Balletto Teatro di Torino – BTT)

01.04.2021

фото: Ліза Євтєєва
відео: Sofi Pashkual, Ліза Євтєєва

– Добрий вечір, Віола. Розповіси трохи про себе, про свою родину, про те, в якій атмосфері ти росла і формувалася?

– Я, якщо можна так сказати, – «донька мистецтва» в тому сенсі, що мій батько був режисеромМассімо Скальоне (1931-2015) – італійський режисер, есеїст, викладач і політик., а моя мама танцівницеюЛоредана Фурно – балерина і хореограф, заснувала Театр туринського балету в 1979 р.. Мама ще жива, а тата вже, на жаль, немає. Я виросла в родині, де мистецтво було нормою. Саме тому раніше я часто питала себе: що було б, якщо б я народилася в іншій родині? Чим би я займалася? Але я народилася там, де народилася, і вважаю, що це записано в моєму ДНК. Тому те, чим я займаюся, – органічно, і з часом я відкриваю все більше і більше, навіть якщо мій шлях пролягає в галузі танцю, але та сфера, в якій працював мій батько, теж дуже відчувається і в моїй діяльності. Моя робота нагадує роботу режисера, хоча я і не вчилася цьому, але, зустрічаючись з колегами батька, слухаючи їхні розповіді, я зрозуміла, що його стиль роботи дуже схожий з моїм. Я почала вчитися танцю, коли мені було шість років і до сих пір не припиняю це заняття. Потрібно сказати, що я ніколи не була тільки танцівницею, мене завжди цікавила робота хореографа, тобто те, що відбувається за лаштунками, взагалі, мистецтво у всій його повноті. І тепер, коли я вже майже чотири роки керую театром, я нарешті зрозуміла, яким було моє призначення. Я жила і навчалася за кордоном, але завжди поверталася до Турину, бо відчувала, що я повинна зробити щось в своєму рідному місті, зробити свій маленький внесок і продовжувати будувати, як це робили мої мама і батько, але трохи на іншому терені. Мені подобається створювати, і я сподіваюся, що це залишиться і не буде пов’язано тільки з моїм ім’ям, а продовжиться і виникне деякий вид структури, яка зможе розвиватися.

– Я знайшла в якомусь з твоїх інтерв’ю, що ти вчилася в лінгвістичному ліцеї?

– Так, я навіть починала вчитися в Університеті, але мені весь час не вистачало часу на танець, і я сказала собі: зараз я повинна танцювати, а вчитися я зможу і потім. Але це «потім» так і не настало. Я б хотіла повернутися, мені було б цікаво зайнятися антропологією, але не знаю чи зможу я це зробити. Відверто кажучи, я вибрала лінгвістичний ліцей, тому що я могла більше часу приділяти танцю. Але, парадоксальним чином, я вивчила згодом кілька мов, працюючи в своїй галузі, тому що в нашій трупі завжди присутні іноземці. Так протягом трьох років робочою мовою була іспанська, зараз – англійська. Ми завжди шукаємо універсальну мову спілкування. Хто знає, що буде далі…

– Ти пройшла класичну школу танцю?

– Так, я сформувалася і починала як класична балерина. Це тривало до того моменту, поки я думала, що повинна виконувати те, що мені казали. Але одного разу мені дали дуже важку роль, яку я вирішила довести до кінця, після чого я сказала собі: ти завершила цей етап, тепер шукай свій шлях в галузі сучасного танцю. Таким чином, я абсолютно не заперечую класичну техніку танцю, яку ми використовуємо в наших заняттях, але наша група – це група сучасного танцю, а я – сучасна танцівниця. Бути сучасної означає для мене бути присутньою в теперішньому моменті, і тому навіть класична балерина може бути сучасною, якщо у неї є це відчуття присутності.

– Вочевидь, класичний балет вплинув на тебе. Можливо, у тебе є якісь уподобання? Твір чи композитор?

– Що стосується класичного балету, я – абсолютна прихильниця «Жизелі»«Жизель» – балет композитора Адольфа Адана (1803-1856) на лібрето Анрі де Сен-Жоржа, Теофіля Готьє і Жана Кораллі за легендою, переказаною Генріхом Гейне. в тому сенсі, що вважаю цей балет неймовірно сучасним. Я думаю, що сцена божевілля головної героїні створена за всіма законами драматичного театру, а не тільки балетного мистецтва. Вона виходить за межі того, що ми розуміємо під танцем, це вислів людського єства, саме тому «Жизель» є дуже сучасною. Композитори... Мені подобається різноманітність, я люблю різні музичні жанри: класичну, електронну та популярну музику. Я люблю музику в цілому і не можу назвати якогось конкретного автора, тому що мені не подобається обмежувати себе. У будь-якому випадку, музика є частиною мого життя і роботи.

– В який момент ти відчула, що ти створена для сучасного танцю і якого саме напряму?

– Мені здається, близько 24 років я вирішила піти з трупи Туринського балету, я цього хотіла, але ще не знала, що саме я шукаю. Ми поїхали зі спектаклем на фестиваль в Мадрид, і я побачила виступ трупи мадридського сучасного танцю. Дивлячись на сцену, я зрозуміла: ось воно! Саме цьому я хочу навчитися! Але мене абсолютно підкорила не техніка виконання, а природність, з якою вони рухалися по сцені. Як вони втілювали людський образ, і це було зовсім не схоже на класичний танець. Я не хочу сказати, що це було краще, але по-іншому. Я хотіла навчитися цієї манері, навчитися бути собою на сцені. Я познайомилася з одним з танцівників, і він сказав мені: «Приїжджай до нас в Мадрид!» І я поїхала в Мадрид. Так я почала працювати в Іспанії. Ми займалися так званим floorwork«Танець на підлозі» – робота з підлогою широко використовується в сучасному танці, особливо в техніці Грехема і Хокінса, а також в брейк-дансі. Деякі практики навчання танцям повністю складаються з напільної роботи., з чим я ніколи не стикалася. Хоча до цього я вже почала потихеньку пробувати: я вчилася місяць в Парижі, в консерваторії Булоні у викладачки сучасного танцю, але справжнім поворотом став для мене переїзд до Іспанії, де я звичайно ж відразу звільнилася від ярлика «доньки мистецтва». В Іспанії я була просто Віолою, і все. І це, звичайно, стало для мене великим досягненням. Також я почала розуміти, яким видом сучасного танцю я хочу займатися. Потім я почала опановувати інші стилі, тому що я не звикла зупинятися. Це не означає, що я всеїдна, але я допитлива, мені подобається гнучкість, яка з’являється в тебе, коли ти переходиш від одного стилю до іншого.

– Це означає, що немає єдиної ідеї, єдиного стилю, якого дотримується ваш колектив?

– Я вважаю, що стиль нашого Театру – це дуже певні і зрозумілі людські цінності, які є універсальними за своєю суттю. Це саме важливе, що ми повинні поділяти. А навколо них, на їх основі ми вже працюємо над технікою. В останній час я завжди говорю, що не шукаю танцівників, а шукаю людей, яких цікавить людське самовираження через цю форму мистецтва. Тому що і спів, і живопис – це теж форми, через які людина висловлює найголовніше в собі. Якщо б я могла, я б спробувала висловити себе у всіх, але це, на жаль, неможливо. Мабуть, стиль нашого Театру полягає в тому, щоб в однаковій мірі виховувати свідомість і тіло. Тому що, якщо або наша свідомість, або наше тіло не розвинені, нам весь час чогось бракує. І цей процес також пов’язаний з великою внутрішньою віддачею, яка призводить не до фізичної, а до ментальної гнучкості. Завдяки їй ми усвідомлюємо себе в різних ситуаціях і здатні аналізувати: де ми, що ми відчуваємо, ким ми є зараз.

– Коли ти почала керувати трупою, Театр вже існував?

– Так, в цьому році ми відзначили 40-річчя нашої діяльності і, безумовно, в цьому немає моєї заслуги. Моя мама створила наш Театр і дуже багато років ним керувала. Театр існує також завдяки хореографам, які працювали з нами. Тому що ми пройшли різні етапи розвитку. Раніше, коли мама танцювала, все було підпорядковано її уявленню про те, як повинен функціонувати Театр. Вона вибирала хореографів, авторів. Потім ми стали Театром одного автора – майже 15 років у нас був один хореограф, Маттео Леваджі, і все було підпорядковано його баченню творчого процесу. Потім у нас був період, коли з нами працювали різні хореографи, Марко де Альтеріс, наприклад, і інші, з якими ми знайомилися, відкривали для себе їх творчість і співпрацювали. А потім я майже випадково стала керувати Театром. У той час я шукала, кому це можна довірити, і я сказала собі: добре, поки я не знайду відповідну людину, директором нашого Театру буду я. Навіть моя мама сказала мені: «Я не розумію, що ти робиш, але у тебе виходить». І тоді вже став проявлятися мій характер. Я вирішила не покладатися на одного хореографа. І можна сказати, що головний імпульс задаю я, вибираючи авторів для наших вистав. Я це роблю багато в чому інтуїтивно, керуючись тим, наскільки ми поділяємо з ними наше бачення, поетику танцю, щоб наше співіснування було органічним.

– Ти також виконуєш роль режисера, генератора ідей для ваших вистав?

– Так, навіть якщо, як я завжди кажу, що наш Театр – це не тільки я або моя мама, або ще хтось, хто з нами співпрацює, Театр – це група, команда, робочий колектив, всередині якого завжди відбувається діалог. І танцівники теж не просто виконавці, вони головні дійові особи, вони поділяють зі мною все. Ми розмовляємо, порівнюємо різні точки зору і, безумовно, в кінці-кінців, рухаємося в одному напрямку. Рішення приймаю я, іноді вони цілком і повністю приймаються, іноді – ні... Я – Овен, і у мене дуже чіткі уявлення, яким я хочу неухильно слідувати. Але я також дуже ціную те, що наш Театр – це живий організм, який складається з різних клітин.

– Розкажи трохи про трупу, про танцівників, як їх звуть, звідки вони?

– Люди змінюються: хтось приходить, хтось іде. В даний момент у нас тільки дві людини з Турину – я і ще одна дівчина. У нас є неаполітанець Флавіо Ферруцці, сардинець Еммануеле Пірас, Ліза Маріані з Кремони, Надя Гюзевель з Німеччини. Іноді з нами танцює Паоло Пьянкастеллі, який теж італієць. До грудня з нами був німець Кальвін і англієць Себастіан... Зараз ми шукаємо ще двох танцівників. Мені подобається, що в нашій команді постійно відбувається культурний обмін, завжди є що порівняти, так само, як це відбувається, коли ми гастролюємо і знайомимося з іншими культурами. Ми в цьому відношенні відкриті, це прекрасно, що всі ми з різних місць.

– Чи всі у вашій трупі професійні танцівники або є хтось, хто залишив свою кар›єру і став займатися танцем?

– Так, всі професіонали. Але, наприклад, Еммануеле, коли ми познайомилися і почали щось замислювати разом, ще не був танцівником в повній мірі, але потім став їм. Він швидко здобув необхідні йому навички і тепер співіснує з усіма нарівні. Він закінчив художній ліцей, тому в будь-якому випадку належить світу мистецтва.

– Дійсно, коли дивишся ваші виступи, виникає відчуття, що ви рухаєтеся наче єдиний організм, пов›язаний єдиною ідеєю існування.

– Так, саме це нас і об’єднує, мені приємно думати, що ми схожі на якийсь механізм, в якому кожна деталь надає руху машині. Ми – єдине ціле, і водночас кожен з нас зберігає свою індивідуальність.

– Ви багато імпровізуєте?

– Залежить від вистави. Є авторські постановки, створені хореографами, і тому в них немає імпровізації, але є ціла область, в якій ми імпровізуємо, – вона становить суть нашого колективу. Ми цілеспрямовано тренуємося, вчимося імпровізувати, тому що імпровізація не може бути випадковою. Так само, як ми вчимося техніці руху, тому що імпровізація – це теж одна з технік.

– Як ви обираєте музику?

– Коли з нами працює хореограф, ми довіряємо це йому. Якщо ні, обговорюємо і разом приймаємо рішення. Зараз Еммануеле сам пише музику і ще ми співпрацюємо з музичним інститутом Ріволі, який нам пропонує своїх музикантів, іноді дуже далеких від наших уявлень, але ми працюємо разом, тому що не хочемо постійно вибирати те, що нам зручно.

– У більшій частині ваших постановок задіяна жива музика. Це для вас принципово?

– Цим ми здебільшого зобов’язані нашій співпраці з «Ріволі музика», але я щаслива, тому що працювати з живою музикою – це розкіш, це нелегко, особливо в нашій сучасній ситуації, і ми самі б не змогли осилити це навіть з фінансової точки зору. Завдяки нашій співпраці ми маємо можливість працювати з живою музикою, і це зовсім інше відчуття і враження. Я це дуже ціную.

– Яку роль відіграє для вас простір? Він є місцем, до якого треба пристосовуватися чи ви сприймаєте його як рівного партнера?

– Простір – це місце пошуку, досліджень, тому, звичайно, він стає нашим партнером, як і музика. Кожний простір має свою температуру, свою атмосферу. Кожна сцена – різна. У деяких випадках ти повинен зануритися в простір, пізнати його, відчути, проаналізувати. І так як ти рухаєшся в одному просторі, ти не можеш рухатися в іншому. Це здається неймовірним, але це так. Тому що архітектура є ще одним елементом, який впливає на те, ким ти є. Багато що залежить від того, чи включаєш ти простір в своє бачення. Для мене це фундаментальна річ.

– Що стосується публіки, ви відчуваєте її під час вистави?

– Так, безумовно. І цього нам так не вистачало в період карантину, тому що я сама дуже люблю бути глядачем. І тому я добре розумію, що відбувається з обох сторін. Коли ти танцюєш, публіка посилає тобі свою енергію, а ти посилаєш їй свою. Відбувається взаємний обмін енергіями. Або не відбувається. Це як відносини в парі. Іноді все йде добре, іноді – ні. Але коли є публіка – завжди щось змінюється. Також має значення – далеко ти від глядачів чи близько. Відносини змінюються. Ми завжди танцюємо для когось, і тому взаємодія з глядачем – ключова річ.

– У непростий період пандемії ви звичайно ж проводите репетиції, записуєте відео?

– На жаль, у період карантину вистав на сцені ми не проводили і тому ми трансформували наші виступи в відеовистави. Перед нами відкрилося нове поле для експериментів, тому що це абсолютно інший вид творчості, ніж виступи на публіці. Це виявилося дуже цікавим і продовжує їм бути. Я думаю, що в будь-якому випадку цей час був даний нам, щоб зрозуміти, що танець може бути вираженим і через відео, але потрібно дуже жорстко розрізняти, що це принципово різні речі, і ти повинен володіти іншим знанням, щоб створити відеовиставу.

– Як в період карантину народжувалась ідея нового спектаклю, що вас і тебе, зокрема, стимулювало до творчості?

– В тій ситуації я просто стала думати, які з наших вистав ми можемо перетворити на відео? Тобто ця ідея виникла не спонтанно. Вона народилася, звичайно, вимушено, але з метою дати якийсь творчий стимул групі, яка не припиняла репетицій, але також потребувала виходу на сцену. Таким чином, відео стало нашим виходом на сцену. Ця ідея прийшла мені в голову, і, звичайно, все залежало від місця. Наприклад, ми зробили дуже цікавий проект в Замку Ріволі – в Музеї сучасного мистецтваМузей сучасного мистецтва в замку Ріволі – художній музей в італійській комуні Ріволі м.Турина, заснований в 1984 р. Постійна колекція, яка створювалася, починаючи з 1990-х рр., містить твори концептуального мистецтва і мінімалізму.. Це неймовірне місце, тому що ми повинні були встановити діалог не тільки з простором, але й з творами мистецтва, і з музикантами. Я маю сказати, що спочатку я обираю місця, які мені близькі, і потім з командою ми разом готуємо проект, тому що для нас точкою відліку завжди є взаємна повага і повага до місця, в якому ми працюємо. Я мала створити органічний твір, в якому не буде ані занадто багато танцю, ані занадто багато музики, – все повинно бути врівноважено. Все важливо: простір, твори мистецтва, танцівники, музиканти. Це важке завдання, але коли вдається дотриматися балансу, все виходить.

– Коли я дивилася ваші виступи, мені пригадалися образи скульптур Мікеланджело, Родена, які оживали на моїх очах. Які в тебе відносини з візуальним мистецтвом, можливо, у тебе є якісь улюблені імена?

– Я багато працюю з образами. І тому в мене немає улюбленого художника, я дуже допитлива в цьому відношенні. Мене може зацікавити щось, побачене в мережі, на вулиці, в книгах, в журналах. Я це фотографую і потім використовую в своїй роботі. Візуальний образ, безумовно, входить в мій метод роботи, і я намагаюся перевести його на мову тіла.

– Якби тобі довелося назвати якийсь вид мистецтва, не пов’язаний з танцем, але який відіграє велику роль в твоєму житті, що б ти назвала?

– На даний момент (я живу періодами) я дуже захоплююся поезією. Я знаходжу в ній те, чого не знаходила раніше, а саме – натхнення. Зараз я читаю Чандру КандіаніЧандра Лівіа Кандіані (нар.1952) – італійська поетеса і перекладачка буддійських текстів. Веде курси медитації.. Вона мене дуже надихає, і це пов’язано з роллю слова. Ми зараз експериментуємо з голосом, тому що голос є невід’ємною частиною нашого тіла, і ним теж треба займатися.

– Можливо, це питання поза темою, але я його все ж задам: жест – річ давня, доісторична, домовна, те, за допомогою чого ми можемо висловити нашу сутність і її найменші нюанси. Як ти вважаєш, для чого нам дана мова?

– Це так, але мова – це ще й звук, він теж належить початку нашого існування, первісній людині. І тому я сприймаю слово не стільки в якості декламації або засобу виразності. До недавнього часу я працювала, не звертаючи уваги на те, що відбувається вище плечей, я працювала тілом, не підключаючи обличчя. Адже наше обличчя теж пов’язане з тим, що відбувається з нашим тілом. Коли ми говоримо, рухаються м’язи... Зараз я усвідомлюю, що моя енергія була блокована, тому мені стало цікаво направити свою енергію вгору, а це означає задіяти звуки, гримаси, щоб енергія проходила через все тіло. У цьому сенсі я вважаю, що слово, мабуть, не зовсім в традиційному сенсі, має свою цінність і для мене, для людини танцюючої.

– Ти сказала, що працюючи, ти відчуваєш енергію. Чи можемо ми сказати, що людина, яка займається танцем, відрізняється в цьому сенсі від тих, хто не танцює, тому що, коли вона рухається, вона більше відчуває енергетичні потоки?

– Скажімо так, ми натреновані відчувати енергію, але я думаю, що кожна людина її відчуває, для цього необов’язково вміти танцювати. Однак ми проводимо все своє життя, відкриваючи канали органів сприйняття, щоб якомога краще відчувати. Можливо, саме тому ми дуже тендітні. Тому що ми дуже багато відчуваємо і постійно повинні очищати наші канали, по яких проходить енергія. Якщо вони заповнені, то туди не заходить ані інформація, ані відчуття. Але й ми іноді можемо бути абсолютно закриті і не відчувати нічого.

– Як відбувається очищення?

– Як я вже сказала, я живу різними циклами. Я пройшла період йоги, зараз я в періоді медитації, яка мені дуже допомагає, навіть в усвідомленні того, що прийшов час очищення, що канал повний. Те, що мене звільняє, – це відчуття свого тіла, коли я повертаюся до думок або, скоріше, до відчуття того, як я спираюся на землю, як я торкаюся чого-небудь, як я відчуваю запахи. Раніше я не звертала на це уваги. Але, займаючись медитацією, я стала помічати подібні речі.

– Що працює перш за все – інтелект чи відчуття, або і те, і інше разом?

– Для мене вони пов’язані. Не може існувати почуття без думки. Але я б сказала, що первинно серце. Все всередині нього. Те, що через нього проходить: і наші думки, і наші почуття. Тому ми повинні слухати тільки наше серце. Це може здатися занадто романтичним, але для мене це так.

– Ти побувала в багатьох країнах. Чи є якесь місце на землі, куди тобі хотілося б повернутися?

– Не хочу виділяти, але я б назвала Київ. Для нас це були одні з найпрекрасніших гастролей в нашому життіТеатр приїжджав на гастролі до Києва в 2019-му році. Виступ проходив в Національному центрі Олександра Довженка.. Куба справила на мене фантастичне враження. Коли подорожуєш, знаходиш красу всюди. Нью-Йорк, Тель-Авів, наприклад. Подорож до Ізраїлю мене дуже змінила. Я люблю подорожувати. Я відчуваю в цьому потребу, щоб збагатитися новими враженнями і вдихнути повітря інших культур.

– Зараз ми все живемо в такий час, який не дуже дозволяє нам подорожувати, але є речі, за які ми можемо йому подякувати, наприклад, за можливість знайомитися з різними людьми онлайн.

– Так, звичайно, за цей час я багато чому навчилася. Цей період подарував мені зустрічі та знайомства, які я ніколи раніше не змогла б уявити. Наприклад, ми з тобою були незнайомі до цього дня, а зараз розмовляємо. Я відчуваю дуже сильні емоції, спілкуючись в Zoom, тому що, якщо його використовувати по-розумному, створюються можливості, які я не хочу втрачати.

– Це безсумнівно, бо ми знайомимося відразу з багатьма новими людьми, з якими можна співпрацювати, спілкуватися, навіть протягом одного дня. Раніше такого досвіду у нас не було.

– Абсолютно вірно. Сьогодні мій день почався з запису в Zoom, потім я провела одне інтерв’ю, зараз з тобою – друге… Я б ніколи не змогла здійснити таке раніше, не виходячи з дому.

– Віола, щиро дякую тобі за розмову. Ти дуже точно, коротко і вичерпно відповідаєш на питання. Мені було дуже приємно познайомитися з тобою.

– Це теж плід постійного тренування. Для мене давати інтерв’ю досить важко – це все одно що виходити на сцену. Згодом я навчилася розуміти, як висловлювати свою думку, знаходити точні слова, як важливо вибирати слова, які ти вимовляєш. Потрібно постійно тренуватися, тому що тільки таким чином ми вчимося.

Висловлюю свою щиру подяку Лізі Євтєєвій за знайомство з Віолою Скальоне.